ЗАПОРОЖСКАЯ ВОЛЬНИЦА
«Терпкими соками суворої і величної історії, волелюбністю народного серця і незміреною любов’ю до рідної, навпіл засіяною зерном і кров’ю землі вирощена українська дума [14]. Не в затишку біля домашнього вогнища, а на сплюндрованих вогнем і мечем поселеннях, не під дзвін золотої бджоли, а під гадючий посвист петлі татарського ординця і зловісний блиск турецького ятагана народжувався наш героїчний епос.
Народжувався він там, де жив, страждав і боровся український народ: на велелюдних, розколиханих тяжкими звістками майданах і в орлиних гніздах Запорозької Січі, в турецькій неволі і в кривавих січах проти чужоземних людоловів і поневолювачів. Тому ми й крізь віки вчуваємо в українській думі кипучу пристрасть наших предків, разючий свист козацьких шабель, брязкіт невільницьких кайданів і ясу перемог. Історія нашого народу-трудівника склалася так, що він на протязі довгих століть мусив тримати в одній руці серпа, а в другій – зброю. Ніколи наш народ – народ великої душі і доброго серця – не косував і не зазіхав на чужі краї. А на його землю в гонитві за зиском і черноземом сунули і татарські ординці, і турецькі яничари, і німецькі ландскнехти, і шведські владолюбці, і польські магнати. Тут, на обездолених займищах і кресах, вони шукали ситого життя і слави, тут вони мріяли навіки залишити своє коріння й насіння, а залишили свою зганьблену зброю і могили.
Звитяжна боротьба українського народу проти чужоземних завойовників – це основа нашого героїчного епосу.
Народившись ще в XV віці, він крізь буремні віки дожив до сьогоднішнього дня і житиме для нових поколінь, бо генієм народу йому дано те безсмертя, перед яким безсилі тумани хронології і перед яким віки стоять у почесній варті; більше того, завдяки своїй волелюбності, героїці, глибині почуттів, поетичній довершеності, наша дума перейшла географічні кордони і стала цінним культурним надбанням інших народів...
(Вступне слово Михайло Стельмаха до видання «Думи»)
ДУМА ПРО КАЗАКА НЕТЯГУ
Ой од поля Килиїмського їдеть козак нетяга,
Рукою махає,
Ні о чім не дбає.
Ой у його сермяжина по коліна,
На нім постоли бобровії,
Онучі бавелнянії,
Напотім пищаль семип’ядная за плечима.
Аж где ся взяв татарин старий бородатий,
На двох конах лисавих за ним уганяє.
Аж до нього козак промовляє:
«Старий татарине бородатий,
Чого ти за мною уганяєш?
Чи на мої зброї яснії,
Чи на мої коні воронії,
Чи на мої шати дорогії?»
Що промовить старий татарин бородатий
до козака запоровського:
«Не набігаю на твої коні воронії
Ані на твої шати дорогії,
Не набігаю я на твою зброю ясную,
Тільки я набігаю на тебе, козака молодого.
Коли б тебе мені судив бог узяти,
Не зарікав би я ся в Килиї за тебе
шликом червонців брати».
Аж промовить к ньому козак український:
«Старий татарине бородатий,
Не так то мене треба взяти,
Треба зо мною в Килимськом полю погуляти».
До річки до Вітки примикає,
Навколішки припадав,
Семип’ядний пищаль з плеч іздіймав,
Двома кульками набивав,
З татарином жартував,
З обох коні позбивав,
Словами промовляв:
«Татарине старий,
Не буду я злий такий на тебе,
Як ти на мене.
Як ти мене хотів брати,
До Килиї мя приводити,
Хотів червонії за мене шликами брати.
А тепер, татарине, жарту козацького не знаєш,
Та із коня ся валяєш.
Тепер буду скарби твої брати,
До війська до табору козацького прибивати,
Буду Килимськоє поле вихваляти,
Що маю здобичі з військом козацьким
пропивати».
* * *
Приведенная дума (записана в конце XVII века) и высказывание М. Стельмаха в чем-то не совпадают: народный эпос творился не по заказу соцреализма и отражал действительную жизнь. Дума про казака нетягу одна из старейших, ее мотив повторяется в более известной думе «Казак Голота». Если отбросить воспетый поэзией более поздних литераторов патриотизм, то в народном сказании можно увидеть прозу жизни: казак молодой, находясь постоянно в битвах, а многие из них не успевали постареть, богато одет и хорошо вооружен – и из самой думы ясно, откуда все берется.
Татарин старый и беднее казака – его толкает в степь нужда, но не повезло, с казаком ему не справиться. И не добро казака ему нужно, а сам казак – есть спрос, и на рынке торговля рабами самая прибыльная, стоит рискнуть жизнью.
Вот так и жили наши предки, и татары, и казаки. А цитата Михаила Стельмаха подтверждает выводы историков: украинский этнос сложился к XV веку, тогда же и началось складываться устное творчество народа – украинские думы.
Запорожское войско использовалось королевской Польшей в военных кампаниях с Россией, Турцией, но сами запорожские казаки оставались вольными и неподвластными шляхте. Вместе с этими вольными воинами часть запорожцев Коронного Гетмана в 1598 году «...вибрали собі за Гетьмана Обозного Генерального Петра Конашевича-Сагайдачного, і він перший почав писатися Гетьманом Запорозьким, а по сьому і всі наступні Гетьмани в титулах своїх додавати Військо Запорозьке почали. Їх наслідуючи, титулувались також Полковники і Сотники Малоросійські, тай й саме військо Малоросійське часто Запорозьким військом називалось. А увійшла назва ся узвичаєна, як для відрізнення тих полків, котрі були у послуху Коронних Гетьманів ...» [28] — к сожалению этот источник скорее литературное произведение, чем историческое, содержит неточности и в отношении Сагайдачного. Однако, цитата отражает суть происходившего.
Запорожцы XVII века стали мощной воинской силой. Описание Украины капитана артиллерии Гийома Левассера де Боплана, служившего в польском войске на Украине в 1630-1647 годах, выходца из Нормандии, содержит впечатления современника, особенно ценные по прошествии веков. Под его руководством были сооружены пять укреплений и крепостей на Днепре, в том числе Кодак, ренесанский замок-дворец в Подгорцах (Львовская область) совместно с Андреа дель Аква, составлены двенадцать карт регионов Украины и, наконец, первая в истории картографии военная топографическая карта страны – «Специальный и детальный план Украины вместе с принадлежащими ей воеводствами, округами и провинциями». Пояснительный текст к карте и лег в основу его «Описания Украины и реки Борисфен, которая в простонародье называется Нипр или Днепр, от Киева до моря, в которое эта река впадает», ставшего памятником французской мемуарной литературы и историческим источником. Боплан воевал с запорожцами, но в целом сумел сохранить беспристрастность в их описании, отрывок из которых приводится ниже в переводе на украинский язык [28]:
«Та саме звідси взяв початок той шляхетний народ (авт.: Боплан начинает с описания Киева), який нині іменується запорозькими козаками і розсіяний здавна в різних місцевостях по берегах Дніпра та в поблизьких краях. Число їхнє зараз сягає 120 тисяч людей, звиклих до війни, здатних менше за тиждень зібратися в похід на королівську службу. Це люди, які часто, майже щороку, здійснюють набіги на Евксінський Понт (авт.: Черное море) і завдають великих втрат туркам. Вони не раз спустошували Крим, що належить Татарії, чинили руйнування в Анатолії, брали приступом Трапезунд і навіть досягли гирла Чорного моря за три милі від Константинополя, звідки, піддавши все вогню й мечу, верталися потім з багатими трофеями і декотрою кількістю полонених, переважно дітей. Вони залишають їх у себе для різних послуг, а дорослих вони рідко беруть у полон, хіба що лише в тому разі, коли вважають їх достатньо багатими, аби можна було одержати за них викуп.
У такі походи збирається не більше шести – десяти тисяч чоловік, котрі дивовижним чином перепливають море в своїх маленьких, власного виробу човнах...
Хай буде відомо, що серед козаків зустрічаються взагалі люди, досвідчені в усіх ремеслах, необхідних у людському житті: теслі, які вміють будувати оселі й судна, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум’яки, лимарі, шевці, бондарі, кравці та інші. Вони дуже майстерно готують селітру, з неї вони роблять чудовий порох. Жінки у них прядуть льон і вовну, з якої виготовляють полотно й тканини для повсякденного вжитку. Всі вони вміють добре обробляти землю, сіяти, жати, випікати хліб, готувати всілякі м’ясні вироби, варити пиво, робити хмільний мед, брагу, горілку тощо...
Вони сповідають грецьку віру, яку називають руською. Ревно шанують святкові дні й дотримуються постів, які тривають у них вісім або дев’ять місяців року: у цей час вони утримуються від м’ясних страв. Цієї формальності вони дотримуються непорушно, бо впевнені, що від зміни їжі залежить спасіння душі. Зате, мені здається, немає народу, який зрівнявся б з ними в здатності пити: вони ніколи не бувають настільки п’яні, щоб не мати змоги почати пити знову, – принаймі так тут говорять, – але так може бути лише на дозвіллі, бо під час війни або тоді, коли задумають якесь важливе діло, дотримуються надзвичайної тверезості. І в них немає нічого грубого, крім хіба одягу.
Вони кмітливі й завбачливі, вельми дотепні й щедрі, не прагнуть до великих багатств, зате найбільше шанують свою свободу, без якої не хотіли б жити. В ім’я її вони повстають проти вельможних панів, тому рідко коли більше семи чи восьми років минає без того, щоб вони не повстали проти вельмож. А втім, це люди підступні й зрадливі, довіритись їм можна лише за сприятливих обставин. Вони надзвичайно міцної будови тіла, легко витримують холод і спеку, голод і спрагу, невтомні на війні, мужні й часто настільки зухвалі, що не цінують власного життя. Найбільше вміння й майстерності вони виявляють, коли б’ються в таборі, тобто під прикриттям возів – оскільки дуже влучно стріляють з рушниць, які є їхньою головною зброєю, а також при обороні своїх позицій. Добре воюють і на морі, але верхи на коні вони не такі вправні. Мені доводилося бачити, як двісті польських вершників примушували тікати 2000 їхніх найкращих воїнів. Одначе правда й те, що під прикриттям табору сотня тих же козаків не побоїться тисячі поляків чи навіть тисячі татар. Коли б верхи вони були такі майстерні, як у піхоті, то, гадаю, могли б вважатися непереможними. Козаки високі на зріст, дужі й меткі, люблять гарно одягатись. Вони мають від природи міцне здоров’я... Козаки рідко вмирають від якоїсь хвороби, хіба що в глибокій старості; більшість з них складають голови на полі слави.
...Коли трапиться ... нещасним селянам потрапити під ярмо лихих панів, їхнє становище буває набагато гірше, ніж каторжників на галерах. Саме таке рабство є головною причиною числених втеч селян; найвідважніші з них ідуть на Запорожжя, котре є місцем притулку козаків на Дніпрі. Проживши тут деякий час і взявши учать у морському поході, вони вважаються запорозькими козаками. Такими втечами постійно збільшуються козацькі легіони. Це з достатньою очевидністю доводиться і теперішнім повстанням (авт.: освободительная война во главе с Богданом Хмельницким), бо ж, розбивши поляків, ці козаки піднялися в кількості 200 000 озброєних людей, котрі, витримавши компанію, стали господарями краю понад 120 миль завдовшки і 60 миль завширшки.
...У цих місцевостях сто і навіть тисяча чоловік не бувають цілком безпечні; навіть ціле військо має йти не інакше як у строгому порядку, бо степи складають кочів’я татар, які, не маючи осідлості, бродять то туди, то сюди в цих обширних степах ордами від п’яти до шести, іноді до десяти тисяч чоловік...»
